День лісівника працівники цієї професії відзначають не тільки урочистостями, а й трудовим суперництвом. Щороку комісія із фахівців визначає кращих із кращих у різних номінаціях. Отримати таку нагороду – не тільки почесно, а й дуже важливо. Це означає, що твою роботу помітили, що твої зусилля оцінили, а відтак – хочеться ще і ще прагнути до кращих результатів. А тим, хто у номінацію не потрапив цього року, прагнути стати кращими наступного.

Серед усіх інших у переліку, є й оцінка лісництв. Саме вони складають уявлення про роботу лісгоспу, саме з малого починається робота й усієї лісової галузі. Цього року одним із кращих на Волині визнано «Замшанське лісництво», що входить до складу ДП «Ковельське ЛГ».Лісничим тут уже понад 25 років працює Михайло Михалевич, з ним і розмовляємо про ліс, про роботу, оглядаємо господарство.
Михайло Андрійович родом із Замшан. Свого часу закінчив Шацький лісовий технікум. Згодом вступив у Брянський лісотехнологічний інститут за спеціальністю «Лісове господарство». Після навчання отримав розподіл у Ковельський лісгосп. Місць не було, тож починав, як каже, із «пожежного сторожа». Далі – лісівник, старший майстер. І з 1991року – лісничий.

Чоловік вибрав цю професію неспроста. «Мій дід був лісівником, два дядьки. Згодом двоюрідний брат вступив на лісівника, тоді – й рідний брат, – розповідає Михайло Михалевич. – От і я пішов тим шляхом. Та й ця професія завжди була престижною. Лісівників на селі поважали. Пригадую старших, на яких ми рівнялися. Вони були особливими завжди. Мудрі, цікаві, великі практики, хоч тоді освіти не мали. Та й їх тоді небагато було – лісівників. Але підбирали таких, у яких у господарстві лад був, – справжнього господаря. Брали не когось, а щоб і з людьми вмів, і сам був толковий, і сім’я щоб була хороша. Добре тоді кадри підбирали. Хоч і без освіти були, але ставали практиками».

Уся родина, яка й вплинула на вибір Михайла Андрійовича, – тутешні: із Замшан та сусіднього села. Тож ліс знали достеменно. Поважали його, охороняли, доглядали.
Та й я сам, каже, біля лісу виріс. «А любов до лісу відчув уже, як із дому пішов, – посміхається співрозмовник. – Приїдеш, і таке все миле. І природа, і звірі. Ліс цікавий. Багатий ліс був тоді, і зараз багатий. На гриби, ягоди, звіра. Гарний за будь-якої пори».
На моє запитання, з чого довелося починати, чую: «У нас тоді інтенсивно велося лісове господарство. Вирубувалося багато. Був цех переробки на місці. Все переробляли тут. На Ковель практично не возили деревини. Поквартальні рубки ішли. Це лісництво завжди було на хорошому рахунку. Мій попередник Олександр Куля був дуже мудрий чоловік. Такі ж його помічник, лісівники. Всі з досвідом. Бувало, слухаєш і дивуєшся їхній мудрості, доброті, їхнім жартам, які вчили. Вчили словом, поглядом, своїм вчинком, виваженістю, мудрістю. Їх вуже немає, але залишили по собі хороший слід. Зараз видно, що це були великі особистості. Та й у лісгоспі так було. Мені приємно всіх їх згадувати. Якщо така атмосфера, то й робота ведеться. А роботи було багато. Це й догляд за лісом, посадки, рубки, побічне користування, заготівля, фашина. Кидали сім’ю на тиждень, ішли в ліс. Працювали. Така була робота. Щоб хтось собі дозволив щось вкрасти, – такого не було.
У нас у лісгоспі був консервний цех. Пам’ятаю, ми навіть у Крим, Молдавію, Вінницю їздили за шипшиною для виготовлення соку. Там вона достигає краще. Тож славнозвісний «Лисьонок» із тих ягід виходив більш насиченим. У нас теж є шипшина, але вона не так багато вбирає сонце, не така насичена. Це вже зараз вона вистигає більше. Бо сонця більше стало. А тоді клімат не такий був. Та й закордоном не раз був. Але сюди повернешся – і розумієш: кращої землі немає. Тут рай на землі».
Оглядаємо територію. Гарно. Ліс доглянутий. Господар просить поїхати подивитися на посадку молодих деревець, однорічок, тих, які вже мають чотири роки. Стиглих деревостанів. Їдемо. Дійсно, видно руку господаря. Видно, що тут переживають за кожне деревце. За кожну прощу, та й за людей, які мандрують лісом. У глибині бачимо бесідки для перепочинку: за всіма правилами зроблений мангал, все – для того, щоб і людина провела час, і ліс не постраждав від цього. Ще один рекреаційний пункт бачимо біля траси. Тут уже дійсно рай. І вода, і місця для дозвілля з дітьми, і гойдалка, яка поверне у дитинство кожного.
…«Зараз до лісівників стільки претензій. А якщо подумати, хто скільки вкладає і робить? Взяти рекреаційні пункти. Благодійні акції. Хіба колись лісівник комусь відмовили? У когось пожежа, хтось постраждав, комусь треба допомога… Скрізь лісівники на виручці. І ось вони чомусь стали найгіршими в державі. Коли немає довіри, це дуже складно, важко психологічно, – роздумує лісничий. – Треба довіряти, але запитувати, вимагати. Довіра і відповідальність – споріднені. А то так…»
А ось садиба лісництва, яку побудували ще у далекому 1964-му. За цей час у будівлі кілька разів робили ремонт. На сьогодні вона оновлена повністю. Натяжні стелі, нова підлога, плитка… Навколо також краса. Доріжки, ставок із бесідкою над водою, містками. Тут полюбляють фотографуватися молодята. Бо дійсно місце того варте. Природа чудова та й видно, – людина не зашкодила лісові, а додала краси.

На території лісництва, а це – 5343 га, 6 майстерських дільниць. Кажуть, окрім повсякденної роботи, багато працюють із громадськістю. Це зараз у пріоритеті. Бо ж люди мають розуміти, що лісівники їм не вороги, не чужі. Зрізали, але й посадили, доглянули. «В лісі і було, і є багато проблем, – каже Михайло Андрійович. – Так тільки здається, що ліс собі сам росте, а от зрізали і користуються його благами. Та покладіть вдома добра гору, не підійдіть до нього довгий час, то воно й пилом припаде, і зіпсується, і що завгодно з ним станеться. Все потребує догляду. А ліс тим більше. Скрізь треба око, рука і, безперечно, душа. Зараз акцент ставимо на сприянні природньому відновленню. Щороку садимо по 20-25 га нового лісу. Маємо й розсадник, завдяки якому забезпечуємо себе посадматеріалом.
Подобається, що дороги у лісі останнім часом робимо. Воно і в пожежному, і в господарському плані, і в естетичному, для людей добре. Повірте, для громадськості це зручно, а є місця, де ми просто під’їхати не могли. Задкували потрохи, підбираючись до лісу. А тепер маємо гарну дорогу. Багато хто, правда, не вірив, що вона там буде, а вона вже служить людям. Але й води в нас менше стало. Колись, як пройде дощ, то вода стояла довго. А тепер одразу зникає. Рівень ґрунтових вод понижується дуже стрімко. І це вже не від засухи. То підземні води. Таке враження, що хтось там зробив меліорацію. Як результат – багато хворих насаджень. Колись казали, що в Європі з цим проблеми, а в нас усе добре. От і до нас дійшла проблема. І лісівники самотужки з нею не справляться. Треба бути оперативним, мобільним у боротьбі зі шкідниками. Але хімію в ліс, вважаю, вводити не можна, а органічні ліки для нас надто дорогі. Треба всіх піднімати на ноги і нехай пробують. Думаю, що знайдеться якийсь аматор чи фахівець, який потрапить у десятку і вирішить проблему. Нам зараз заборонили рубки. А ліс сохне, його треба локалізувати. Це багато роботи. Це державний масштаб, загроза, епідемія. Але вважаю, що наша система поки доволі сильна…Мусить вистояти.
…Звичайно, що й ріжемо ліс, але ріжемо мізер – до 1% від загальної території. За кубомасою і того менше вибираємо. Якщо такими темпами різати, то вистачить на 200 років, а ліс, по суті, має стояти 100 років і відновлюватися. А громадськість обурюється. Але тут справа в тім, що люди раніше так активно до лісу не ходили. Зараз же живуть із лісу. Хтось звик до якогось місця, а тут його зрізали, і небагато ніби, але дірка є і її видно. Та візьміть на одязі дірку зробіть чи подряпину на шкірі – буде видно. Так і тут. Зараз маємо перевіряючих більше, ніж працівників. Ажіотаж, мані здається, занадто надуманий. А те, що занадто, теж не дає результату. Хіба в нас немає інших питань, де треба прикласти силу та державницьку позицію, пильне око? То не політика, то реалії життя. Але хто робить – того завжди чіпають.
… Під’їжджаємо до саду, який заклали лісівники цього року. На 70 сотих росте 165 дерев. Тут яблуні, сливи, абрикоси і навіть кілька вишень. Михайло Андрійович із гордістю показує територію. Дивимося і продовжуємо розмову.
«Стараємося, – каже Михайло Михалевич. – От і зарплату підняли. Але з іншого боку, якщо повністю віддатися роботі і нічого не тримати по господарству, поле не обробляти, а якщо ще й сім’я велика, то й тих 7 тисяч мало, аби прогодувати родину. Але інші й того не мають. От і виникають питання: а чого так, чого лісівник отримує такі гроші, а інші ні? Але в лісі дуже важка праця. Тут треба бути і менеджером, і господарем. Сьогодні і споживач вимоги ставить високі. Бо за свої гроші «пише» свої правила. А ти маєш надати якісний товар. І для того треба бути господарником. Починати із маленького, тоді й велике вийде».

Оксана ЧУРИЛО
Фото автора
Друковане видання «ЛВ» №8-9 (59-60) 2916 р.